Півзахисник "Дніпра" став найкращим футболістом України в році який минає

Він — уродженець самого центру держави, її серцевини. Він — малюк у царстві фізично витривалих. Він — технік у період розквіту «старанних» дуболомів. Він — художник в епоху, де переважають ремісники. Він — елегантна прудконога газель, змушена невпинно маневрувати між зубами-шипами безжальних хижаків-оборонців. Він — іще зовсім юнак у надзвичайно жорсткому світі дорослих. Він — Євген Коноплянка, найкращий футболіст України 2010 року, головна надія вітчизняної збірної на прийдешньому чемпіонаті Європи.

— Євгене, ви — четвертий гравець «Дніпра», котрий зумів перемогти в нашому опитуванні. А воно, на хвильку, одне з найстаріших в Європі, бо проводиться з 1960 року! Що відчуваєте, ставши останньою наразі намистинкою у вервечці, започаткованій великим Юрієм Войновим?
— Щойно я почув цю новину, мене переповнило щастя. Згодом, коли дізнався, що у вашого конкурсу п’ятдесятирічна історія, а я став лише четвертим дніпрянином, удостоєним честі перемогти в ньому, радісні відчуття посилилися. Ну що тут скажеш — було море емоцій, які на перших порах доволі складно було вгамувати. Тепер уже заспокоївся і готовий й надалі доводити, що гідний визнання…

— Напередодні до вас неможливо було додзвонитися — «тітонька у телефоні» повсякчас казала: «Дзвінки на цей номер заблоковано оператором». Я так розумію, десь відпочивали. Де, як, скільки і з ким?
— У принципі, відповідь моя буде доволі банальною: вісім днів відпочивав із дівчиною й друзями в Об’єднаних Арабських Еміратах.

— О, Євгене, нині слово «банально» треба вживати тоді, коли хтось летить, приміром, у Єгипет — віднедавна наші співвітчизники їздять туди, мов на роботу!.. Ну, то таке. Давайте про родичів. Вам пощастило народитися у спортивній сім’ї, що значно полегшило входження у футбол. Хочеться почути про це детальніше.
— Мій батько колись був пов'язаний зі спортом, і саме йому більшою мірою завдячую тому, що я — професійний футболіст. Це він у дитинстві змушував мене вранці вставати з ліжка й їхати на тренування, підказував, як чинити в тій чи іншій ситуації, незмінно підтримував і наставляв…

— Роль першого серйозного університету зіграли для вас ДЮСШ кіровоградського «Олімпіка» і дебют у дитячих змаганнях районного й обласного рівня. А разом із цим прийшли дебютні футбольні розчарування, неприємні несподіванки, зокрема: тренери команд-суперниць, які гучно матюкаються; дивні «однолітки», у котрих значно старший вигляд; ігрові поля, що, радше, схожі на городи покинутих колгоспів. Траплялося таке?
— Щодо перших двох пунктів не повідомлю нічого: я просто не звертав на таке увагу. А от про третій можу розповісти дуже багато — у мене в цьому плані досвід дай, Боже: не повірите, але часто нам доводилося грати на асфальті, і я не перебільшую й не узагальнюю! Ми раділи вже тоді, коли бігали на звичайній голій землі без трави. Проте я усвідомлюю, що це час був такий, через подібне пройшли практично всі, хто нині виступає в клубах прем’єр-ліги. Сприймаю це як «стройбат» — не вбиває, зате робить сильнішим.

— Рідний Кіровоград, порівняно з Дніпропетровськом, видавався великим селом?
— Десь так. Утім, у цьому були й інші моменти: туга за домівкою, батьками, друзями. Перші дні в місті-мільйонері пройшли дуже тужливо. Виникали думки про втечу. Та потім звик.

— Мабуть, важко доводилося в боротьбі з раніше не знаними спокусами, як-от гроші, свобода (від неухильного контролю тата й мами), дівчата…
— Нічого подібного! Грошей нам давали вкрай мало — за такі не розгуляєшся. З рідними я не припиняв спілкуватися — а телефон навіщо? Взагалі, всі мої устремління пов’язані були з футболом і лише з ним.

— Чесно кажучи, впродовж 2009 р., коли вас почали підпускати до основного складу дніпрян, особливої віри в народження «супернови» не було — скільки подібних талантів останнім часом у нас спалахувало й вельми швидко затухало… Що, «терпіння плюс труд — усе перетруть»?
— Так, народне прислів’я не бреше. Скажу, що особливо нелегко було при Протасові: я відчував себе готовим грати, а мене натомість випускали на 10-15 хвилин. Хіба можна щось показати за такий невеликий проміжок часу?

— А чому Олег Валерійович не довіряв вам?
— Думаю, що відповідь очевидна: мій вік. Надто юним і неготовим до випробувань був я тоді. Попервах, якщо пам’ятаєте, мене й Безсонов не надто часто вписував у стартовий протокол… Хоча я розумію: Володимир Васильович очікував, поки дійду «до кондиції».

— І все ж таки не зрозуміло: через які причини в «Дніпрі» вам і досі не знайшли постійного амплуа? Чому 10-й номер Коноплянка за порівняно короткий строк діяв у півзахисті і праворуч, і ліворуч, і як форвард?
— Цілком довіряю тренеру. Особисто я найкраще почуваюся на лівому крилі півоборони. Одначе на той момент, коли мене стали підпускати до основи, це місце застовпив за собою Феррейра, який є дуже класним гравцем, відтак Безсонов перевів мене на протилежний фланг. Згодом аргентинець травмувався, й мене повернули на «автентичну» позицію. А де діятиму наступного року — не відаю. Хай наставник зважує й вирішує.

— Часом, не говорили з ним про це?
— Та ні, у нас таке не прийнято.

— Якось довелося почути від одного з уболівальників «Дніпра»: мовляв, у вашій команді є три «мастодонти», які тягнуть на себе лідерську ковдру і в тренувальному процесі, і в ігровому. Маючи на увазі Русола, Назаренка та Калиниченка, мій співрозмовник зазначив таке: вони — кумири, але надто вже в клубі зважають на їхню думку. Прокоментуйте, будьте ласкаві.
— Справді, високий авторитет цих людей я помітив уже з першого тренування. Більше того, на початку мого перебування в Дніпропетровську мені треба було докладати зусиль, аби повсякчас не тримати рота відкритим — од захоплення, що займаюся з майстрами! Сьогодні такого «самокритичного» ставлення в мене немає, відчуваю себе важливою ланкою загальнокомандного вузла. І ні перед ким не пасую.

— А відомо вам, що нині в Інтернеті можна прочитати багато чуток про можливе прощання з командою Калиниченка? Останнім часом він при Рамосі не потрапляв у склад, тож чи не псує мікроклімат у колективі той факт, що запасний гравець отримує зарплатню, скажімо, вдвічі більшу, ніж основний футболіст? (Адже відомо, що в Максима вона чимала, про що сказав і гендир клубу Андрій Стеценко: «Зарплату Калиниченка в Україні мало хто потягне»).
— Чесно кажучи, мені про це нічого не відомо. Після того, як завершився чемпіонат, я спробував якомога краще відпочити, відсторонитися від футболу. До слова, зі своїми партнерами контактую тільки через Інтернет. І то, коли заходжу туди раз на три дні.

— То це вас так нудить од прекрасної гри? А як же безмежна любов до смугастого шкіряного м’яча, чуйні одноклубники, справжня чоловіча дружба, спілкування…
— Ну-ну: ось буквально дев’ятого січня виходимо з відпустки, згодом їдемо на збори, то там ми так наспілкуємося й набудемося разом, що мало нікому не видасться!

— Цього року ви були справжнім лідером «Дніпра» (завдяки чому й отримали нагороду від «УФ»). Інколи тренери призначають капітаном не ветерана, а ігрового ватажка. Чи відмовилися би приміряти пов’язку, якби запропонували?
— (Довго сміється). У народі в таких випадках кажуть: «Шо нє — то нє»! Ніколи — ні в дитячому футболі, ні на серйознішому рівні — не був капітаном і не прагнув цього. Підозрюю, що таке бажання в мене з’явиться десь так років у 35.

— Отримавши зірковий статус, вам навряд чи вдасться оминути жорстку критику з боку фахівців, уболівальників та журналістів. Чи маєте проти цього імунітет?
— Знаєте, ще в дитинстві я пройшов необхідну «артпідготовку» з цього питання, тому нині готовий до окремих, у т.ч. неприємних, факторів, які супроводжують популярність. Багато чого розумію, усвідомлюю, і тому не боюся. Є в мене імунітет, є…

— Дитячо-юнацький рівень, дубль команди прем’єр-ліги, основа молодіжної збірної, виклик до лав національної і місце в старті там… Вимальовується дуже послідовний ланцюжок, де, можливо, наступним витком стане перехід у один із чемпіонатів європейської «топ-п’ятірки»? Якось ви зауважили, що легко пристосовуєтеся до нових умов. Отож інша країна й, відповідно, її першість, — хіба не в цьому контексті?
— Справді: до цього моменту я почав готувати себе змалку. Тут і батько допомагав, і у самого, повторюся, голова на плечах не для прикраси. Тому приховувати не збираюся: колись планую покинути Україну й по-справжньому відбутися в одному з великих чемпіонатів — без особливої різниці, в якому.

— А яким чином готуєтеся? Припустімо, воротар київського «Динамо» Олександр Шовковський свого часу активно опановував англійську мову, знання котрої мало стати йому в нагоді при потенційному переїзді за кордон.
— Тут якраз у мене наявні проблеми: я — людина дещо ледача, інколи потребую певного часу, аби змусити себе щось зробити. Усвідомлюю, що іноземні мови необхідно вивчати, проте наразі до цього ще не дійшли руки.

— Іще про зміну обстановки. Де плануєте відпочивати впродовж Новорічних і Різдвяних свят?
— Поки що це питання перебуває в підвішеному стані. Все залежить од погоди — цього року таке коїться, що треба бути готовим до будь-яких несподіванок. Припустімо, придбаю я квиток на такий-то курорт, а раптом щось трапиться — завірюха, повінь, шторм — і що тоді?

— Ого, як усе песимістично! Тобто можливим є варіант залишитися в холодному й промерзлому Дніпропетровську?
— Радше, в якомусь іншому куточку України.

— Рекомендую рідні Карпати: гори, ліси, сніг, специфічна страва (зокрема, кнедлики й гурка), нетверезі хлопці з трембітами тощо.
— Подумаю, подумаю.

— Стосовно теми трембіт: в анкеті на одному із сайтів повідомляється, що ви можете слухати будь-що, крім року. Прикро таке читати…
— …зачекайте хвильку — це де таке написано?

— У досьє на офіційній веб-сторінці відомого дніпропетровського ресурсу.
— Дивно. То, мабуть, мене питали ще тоді, коли я покинув Кіровоград, тобто в 16-річному віці. Ось воно відтоді й «висить» там… Насправді ж сприймаю всі стилі — під настрій. Утім, мушу зауважити, що надаю перевагу спокійним врівноваженим речам. Розслаблюючий ефект — це те, чого очікую, запускаючи аудіо файли на комп’ютері.

— Хочете, дам пораду, як полюбити хорошу, гітарну музику? Рекомендую власний варіант «курсу молодого бійця»: ознайомтеся з найлегшими зразками такого поняття, як пост-рок, — колективами на кшталт «Mogwai», «God is the Astronaut» чи «Maybeshewill». Думаю, оціните.
— Таких назв не довелося чути...

— Послухайте… Давайте наостанок повернімося до нашого референдуму. Його рекордсменом є Блохін, який опинявся на вершині аж 9 разів. Почесне друге місце у вашого колеги по національній збірній Шевченка — 6. Олег Володимирович свою першу нагороду отримав у 20-річному віці, Андрій Миколайович — у 21-річному. Вам нині — стільки ж…
— Не впевнений щодо побиття досягнення Блохіна — надто серйозний вигляд воно має, а от показник Шевченка — на нього можна замахнутися! Я вірю в себе.

Розмову вів Володимир БАНЯС.


Футболісти року в Україні: ретроспектива

Володарі призу «Кришталевий м’яч»

За опитуванням газет «Радянський спорт» / «Спортивна газета» (1960 — 1967) + «Комсомольское знамя» (1968) + «Молодь України» (1969 — 1990) + «Український футбол» (із 1991)

1960
Юрій Войнов
Перше опитування виграв Юрій Войнов — можливо, найкращий півоборонець в історії нашого футболу: технічний, із відмінними фізичними даними, працездатністю й баченням поля гравець став тоді єдиним українцем — володарем Кубка Європи.

1961
Олег Макаров
Не надто високого, як для воротаря, зросту Олег Макаров грав зовнішньо просто — без трюків і стрибків за неймовірними траєкторіями, проте саме його врівноваженість була фундаментом дебютного для республіки радянського «золота».

1962
Валерій Лобановський
Руде волосся, сутула худорлява постать, унікальна техніка, коли його рухи здаються дещо незграбними й уповільненими — таким запам’ятався лівий і центральний нападник Валерій Лобановський, який пост-чемпіонський рік провів корисніше за всіх.

1963
Валерій Лобановський
Нестандартність ігрового мислення, граціозна манера дриблінгу, неординарне виконання штрафних і кутових, а головне — висока культура пасу, як ознака зрілості, спонукали читачів удруге вивести Валерія Лобановського на вершину конкурсу.

1964
Віктор Банников
Віктор Банников явив нам новий типаж голкіпера, поєднавши ефектність і ефективність дій: «повітряні» дугоподібні стрибки, бажання зіграти «на публіку» підкріплювалися надійністю, а піком оцього «симбіозу» став кубковий для «Динамо» сезон.

1965
Віталій Хмельницький
До появи в Києві лівий крайній Віталій Хмельницький діяв у типовій, для гравця своєї позиції, манері, тобто «в жолобку»; легендарний «Дід» урізноманітнив його гру — верткий форвард почав зміщуватися в центр, миттєво завоювавши симпатії столиці.

1966
Андрій Біба
Коли, за задумом наставників, лівий інсайд Андрій Біба перетворився на диспетчера, результат перевершив найсміливіші очікування: зміна ролі вивільнила весь наявний у гравцеві потенціал організатора, рівного якому в нас досі не народилося.

1967
Василь Турянчик
Закарпатця Василя Турянчика вважають центральним оборонцем №1 у літописі вітчизняної гри в шкіряний м’яч: футбольний гросмейстер, непрохідний, по-британськи технічний; став українським першопрохідцем, а того року — класиком амплуа «хвилеріза».

1968
Василь Турянчик + Володимир Мунтян
Дебютний повноцінний референдум завершився «подвійною» вікторією: тріумфували Василь Турянчик, який наприкінці кар’єри вражав тактичною підкованістю, і молодий Володимир Мунтян, чи не найобдарованіший український футболіст усіх часів.

1969
Віктор Серебряников
Найстабільніший гравець шістдесятих, видатний плеймейкер із неповторною пластикою Віктор Серебряников пройшов шлях од правого інсайда до лівого півоборонця, а «срібного» для «блакитно-білих» сезону вивів виконання штрафних на космічний рівень.

1970
Володимир Мунтян
«Золотого хлопчика» Володимира Мунтяна доля обдарувала по-королівськи, «зекономивши» хіба що на зрості: бездоганна техніка, «котяче» обходження з м’ячем, відмінна координація, удар із обох ніг; як і вся команда, провів рік нерівно й елегантно.

1971
Євген Рудаков
Євген Рудаков, провідний у нашій історії голкіпер, воротарський фах викристалізував до мінімалізму: зовні наче розвалькуватий, усю кар’єру захищав рубіж максимально чітко й класно, переживши того сезону зоряний час жовтневого вечора в Севільї.

1972
Олег Блохін
Спортивний шлях Олега Блохіна — це три нерівні частини: попервах він був таким собі «бігунком», який часто забивав, на швидкості втікаючи від оборонців, як у своєму дебютному чемпіонаті за основу, коли вперше виграв змагання голеадорів.

1973
Олег Блохін
Мало хто пам’ятає: цей рік був останнім, коли Олег Блохін виступав як «чистий» крайній форвард — причому, робив це чудово, що дало змогу вдруге перемогти в стрілецькому конкурсі; незабаром хлопчина побачить у грі одного голландця, й усе зміниться.

1974
Олег Блохін
«Тотальний» варіант гри мільйонів приніс у столицю УРСР Метр, а це прямо вплинуло на функції Олега Блохіна: відтепер київська «11-ка» взяв за звичку маневрувати по всьому периметру атаки, й третє звання головного каноніра першості не забарилося.

1975
Олег Блохін
«Діамантовий» сезон Олега Блохіна — єдиного українського футболіста, котрий відповідає всім параметрам поняття «геній» — увінчався короною найкращого гравця континенту, яка назавше ввела його в елітну когорту «зірок» світового масштабу.

1976
Олег Блохін
Упродовж невдалого на всіх фронтах року висока кремезна постать Олега Блохіна, спортсмена з небаченою швидкістю, стрімким дриблінгом, умінням зіграти на випередження, спалахувала в усій повноті доволі рідко, проте частіше за інших.

1977
Олег Блохін
П’ятий титул бомбардира №1 чемпіонату СРСР Олегові Блохіну забезпечили «шахова» манера мислити на кілька ходів уперед, майстерна гра головою, безпомилкова координація, здатність віддати пас на будь-яку відстань і відчуття позиції.

1978
Олег Блохін
Із цього сезону проблеми зі спиною набули статусу ключової болячки Олега Блохіна: так, усі козирі зосталися при нім, але тепер їхнє розкриття вимагало додаткових зусиль; дивовижно, та саме тоді нападник забив чи не найбільше «слаломних» м’ячів.

1979
Віталій Старухін
Найперший не київський тріумфатор Віталій Старухін на полі рухався мало: його стихією було вичікування шансу, з подальшим ривком і ударом — зазвичай, головою; коли «Шахтар» удруге завоював «срібло» радянської ліги, став її найкращим снайпером.

1980
Олег Блохін
Олег Блохін, винятково обдарований і стабільний футболіст, досягши зрілості, бомбардирських і швидкісних якостей не втратив, набувши інших — асистентських і організаторських, часто самотужки «витягуючи» гру обох команд, чиї кольори захищав.

1981
Олег Блохін
Аскетизм Олега Блохіна у ставленні до себе дав йому довге життя в спорті, а щодо сезону, то, крім лідерства в Києві, зіграв роль perpetuum mobile радянської збірної, удев’яте здобувши лаври українського Футболіста року, а це — рекорд на всі часи.

1982
Анатолій Дем’яненко
Уже встановилася думка, що Анатолій Дем’яненко — найкращий крайній захисник радянського футболу: завдяки широченному кроку мав обширний фронт дій, а вроджена самовідданість вивела його з когорти винних у невдачі на іспанському мундіалі.

1983
Олег Таран
«Дніпро» мусив виграти чемпіонат СРСР, аби його представник переміг у конкурсі: «піонером» виявився Олег Таран — форвард, якого вирізняли цікаві рішення при завершенні атак і голеве чуття; обезсмертив себе хет-триком у вирішальній грі першості.

1984
Геннадій Литовченко
Провідний «хвилеріз» десятиліття (його виокремлювали витривалість і функціональність плюс «фірмовий» удар), Геннадій Литовченко із тих, хто цілком реалізував свій потенціал, зігравши стрижневу роль у здобутті клубом «бронзи» і виступах збірної.

1985
Анатолій Дем’яненко
Повторити успіх Анатолієві Дем’яненку допомогла неабияка, для його амплуа, результативність, яка (у поєднанні з фізичним вишколом, ігровою мудрістю, схильністю до комбінаційного маневрування) зробила з нього уособлення оборонця новітнього штибу.

1986
Олександр Заваров
Координатор наступу третьої «золотої» плеяди в історії «Динамо» Олександр Заваров був віртуозом, в якого печать індивідуальності лежала на всьому — техніці, обвідці, мисленні, а славного сезону щоматчу брав участь у більшості ігрових ситуацій.

1987
Олексій Михайличенко
Аристократична комплекція, бачення поля, вміння хльостко «стрельнути» по воротах — усе це про Олексія Михайличенка, найяскравішого гравця СРСР кінця вісімдесятих; того року таки влився в основу киян, ставши незамінним і в національній команді.

1988
Олексій Михайличенко
Європейське «срібло» й олімпійське «золото» — не багато футболістів у світі, здатних похвалитися таким річним «уловом», а Олексій Михайличенко, фактурний нападник і центральний півоборонець із рідкісним «силовим» дриблінгом — може.

1989
Володимир Безсонов
Вочевидь, талановитішого універсала, ніж Володимир Безсонов, у нас не було й не буде: «бронзового» сезону, після якого його кар’єра фактично завершилася, цей напрочуд працездатний і тактично грамотний футболіст грав на правій бровці як вінгер.

1990
Сергій Юран
Кажуть, що дриблінгом «як у Сергія Юрана» — з характерним утіканням од суперника — не оволодів жоден наш форвард; сам він запам’ятався останнім чемпіонським сезоном киян, коли здолав таку висоту, де втриматися було понад його сили.

1991
Ахрик Цвейба
Стопер Ахрик Цвейба вважався захисником надійним, холоднокровним і розсудливим: діяв дуже строго, до нападу практично не підключався, внісши у наш футбол, ослаблений масовим від’їздом гравців за кордон, яскравості кавказького майстра.

1992
Віктор Леоненко
Іще навесні того року Віктор Леоненко не мав нічого спільного з молодою державою, виблискуючи в російській лізі; та раптом він зі скандалом чкурнув до Києва, витратив тут деякий час на «розкачку» і так заграв, що затьмарив усіх у нашій першості.

1993
Віктор Леоненко
Міцна статура, техніка за гранню ймовірного, пристойна швидкість, «лазерне» розуміння гри — такі враження від Віктора Леоненка у період злету: мав стати знаменитістю континентального рівня, проте з «Динамо» його, на жаль, не відпустили.

1994
Віктор Леоненко
Головною передумовою того, що Віктор Леоненко зробив своєрідний «хет-трик» — тричі поспіль коронувавшись в опитуванні — став легендарний вересневий матч у рамках Ліги чемпіонів; загалом же його зірка (все ще яскрава!) почала тьмяніти.

1995
Юрій Калитвинцев
Дебютанта сезону Юрія Калитвинцева можна порівняти з двоядерним процесором комп’ютера: органічно вписався в ансамбль київського «Динамо», завдяки унікальним креативним здібностям, чудовій техніці й найкращому за часів Незалежності пасу.

1996
Сергій Ребров
Опинитися на чолі референдуму Сергій Ребров зумів завдяки вдалому літньо-осінньому періоду, коли в нього прокинувся призабутий дар голеадора, хоча на той момент швидкий, здатний до силової боротьби форвард іще не набув найкращих своїх якостей.

1997
Андрій Шевченко
Оклигавши після першої серйозної травми, Андрій Шевченко по-новому заярів фонтаном феноменального обдарування: ще худорлявий і трохи вайлуватий, одначе стрімкий і з набором неповторних фінтів, він перебував лише на старті видатного шляху.

1998
Сергій Ребров
Пік кар’єри Сергія Реброва, що розтягнулася на дві декади: верткий, схильний до інтелектуальної манери гри відтягнутий нападник був найкориснішим у складі динамівців зі столиці України, які приблизно тоді ж починали сходження на власну вершину.

1999
Андрій Шевченко
Якраз оцього року «зіркове» реноме Андрія Шевченка набуло вселенського розмаху: бездоганно провівши в Києві євровесну, продовжив сходження на Олімп успішним осіннім дебютом у Мілані, змінивши при цьому ігровий номер із 10-го на 7-й.

2000
Андрій Шевченко
Тогочасний наставник «Мілана» збіднив функції Андрія Шевченка, заборонивши тому відтягуватися вглиб поля, брати участь у відборі, зміщуватися на фланги; втім, навіть за наявності справжньої конкуренції, «італієць» упевнено захистив титул.

2001
Андрій Шевченко
Серія «А» зробила з Андрія Шевченка класичного центрфорварда: йому поставили навдивовижу точний удар, навчили ощадливіше використовувати голеві епізоди, і в підсумку — статус одного з провідних гравців світу й ключового — в клубі з Ломбардії.

2002
Анатолій Тимощук
Анатолій Тимощук мужнів разом із «Шахтарем», шукаючи свою гру, амплуа й призначення, і ось вона — омріяна вершина у вигляді найпершого донецького «золотого дубля», а опорний півоборонець №1 самостійної України — серед фундаторів оцього успіху.

2003
Олег Венглинський
Доля достатньо випробовувала Олега Венглинського, але, зрештою, зглянулася, подарувавши шанс реалізувати власний талант, і нехай хтось вважав його однобічним, протистояти рвучкому, жадібному до гола форварду кіперам було непросто.

2004
Андрій Шевченко
Андрій Шевченко — футбольний поет, схожий на літературного тезку схильністю імпровізувати, а м’яч у нього — слухняний песик, що, крізь ліс «ворожих» ніг, за своїм паном ходить; до мети — призу паризького журналу — йшов, не втрачаючи віри.

2005
Андрій Шевченко
Спортсмен великого калібру Андрій Шевченко вийшов переможцем голосування вшосте, будучи безперечним лідером і авторитетом клубу — фіналіста євроліги плюс української збірної, яка таки домоглася права дебютувати на світовому чемпіонаті.

2006
Анатолій Тимощук
Сформувавшись як зрілий «хвилеріз», Анатолій Тимощук уособив його традиційний образ: орієнтований передусім на оборону, виконуючи колосальний обсяг роботи в середній лінії (і завжди — з модною зачіскою), провів рік без спалахів, зате рівно.

2007
Анатолій Тимощук
Стартовий сезон Анатолія Тимощука закордоном пройшов під девізом «Знай наших!»: за допомогою нетутешнього професіоналізму й виняткових людських якостей, чи не з першого місяця став ватажком нового чемпіона Росії та вітчизняної збірної.

2008
Артем Милевський
Білорус за походженням Артем Милевський здійснив тоді стрибок на якісно вищий рівень, показавши себе обдарованим нападником, «фішками» якого є «розрізні» передачі, «більярдні» голи, а також спровокована плоскостопістю специфічна манера бігу.

2009
Артем Милевський
Прекрасно провівши весну й літо, коли він багато забивав, пасував, а падав — мало, на середину осені, під тиском загальнокомандної кризи і капітанської пов’язки, Артем Милевський помітно здав — та все ж переміг, бо був найстабільнішим.

2010
Євген Коноплянка
На загальному прісному тлі «Дніпра» іскристе обдарування Євгена Коноплянки, який за лічені місяці виріс у головного таланта країни, нагадувало інородне тіло: гутаперчевий хав був мов той космічний Хлопчик-Зірка, народжений у сім’ї простолюдинів.

Газета Украинский Футбол